Повний текст виступу члена ініціативної групи

громадської спілки «Енергія миру!»

Юрія Єханурова

на круглому столі з обговорення варіантів для Донбасу 

Американський Інститут миру

12 лютого 2019р.

РЕІНТЕГРАЦІЯ ДОНБАСУ: ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР

Чесні тези до відповідальної дискусії

Для того, щоб дискусія стосовно Донбасу була щирою та корисною, треба бути максимально об’єктивним в аналізі та жорстким в оцінках. Інший підхід ризикований тим, що сьогоднішня ситуація може продовжуватись десятиліттями, забираючи життя та ламаючи долі тисяч людей по обидва боки конфлікту. Слід також окремо зауважити, що сьогодні на Донбасі неймовірно складна екологічна ситуація. А це означає, що жителі регіону потерпають відразу від соціальної, економічної та екологічної катастрофи.

Коли ми говоримо про реінтеграцію, в своєму виступі я опираюсь на матеріали двох масштабних соціальних досліджень, які були проведені в лютому та грудні 2018р. Довідково: Соціальні дослідження по 50 тис. респондентів та по 100 фокус-груп проведені компанією «Імідж-контроль».

Слід розуміти, що зміст поняття й процесу реінтеграції, про який часто-густо говорять партнери України, стало вкрай розмитим:

Куди реінтегрувати людей? України, якою вона була на момент початку агресії Росії, вже немає.

Де-факто, населення Донбасу, завдяки зусиллям місцевих владних еліт, ще до початку україно-російського конфлікту в 2014 році, було інтегроване в російське інформаційне, культурне, смислове поле. РФ уповні з цього скористалася: спершу використала настрої жителів Донбасу як привід до агресії, а тепер, з точки зору багатьох експертів, намагається використати їх як «якір», що стримуватиме розвиток і модернізацію України.

Насправді, «розмежування інтеграцій» уже відбулося і зараз ми маємо досить складну соціальну картину: 1,5 млн людей виїхали з Донецької та Луганської областей й самостійно інтегруються в інших областях України. Кількасот тисяч стали колаборантами або виїхали до РФ. 2–3 млн – неактивне населення, яке живе без визначених ідентифікаційних прагнень.

Отже, дискусія про реінтеграцію у наявних параметрах де-факто уже вчорашній день. Реінтеграція на російських умовах, і навіть на умовах Мінська, вже не тільки не бажана, а й неможлива. Процеси в Україні та на окупованих територіях пішли в протилежних напрямках. Під російською окупацією фактично легалізовано бандитську владу, для якої РФ є зовнішнім регулятором. Україна хай і повільно, з помилками, але крок за кроком прямує до євроатлантичної спільноти. Тому інтегрувати окуповані території разом із наявною там системою суспільних відносин в Україну насправді неймовірно важко.

Варто відзначити, що останнім часом українська влада значно активізувалася у процесі підготовки ґрунту для «повернення» (реінтеграції) населення тимчасово окупованого Донбасу. Прийнято ряд постанов уряду.

Довідково:

13 грудня 2017 року КМУ ухвалив Державну цільову програму відновлення та розбудови миру в східних регіонах України.

19 січня 2018 року ВРУ ухвалила Закон про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях (так званий закон про реінтеграцію Донбасу).

26 липня 2018 року Уряд схвалив Стратегію інформаційної реінтеграції Донецької та Луганської областей. А 19 грудня 2018 року відбулася перша сесія з обговорення й напрацювання Плану заходів на виконання цієї Стратегії.

12 вересня ЦВК видав роз’яснення, яким фактично дозволив мешканцям ОРДЛО брати участь у президентських виборах.

Отже, з формального погляду маємо певні підстави для стриманого оптимізму щодо створення інструментарію реінтеграції. Коли за бажання, можна вважати, що функціонально межі цього оптимізму залежать лише від «коштів державного та місцевих бюджетів, суб’єктів інформаційної діяльності, коштів міжнародної технічної допомоги, внесків зацікавлених міжнародних організацій та інших джерел, не заборонених законом» (Стратегія інформаційної реінтеграції).

Однак, реальна проблема реінтеграції набагато глибша та складніша, ніж просто забезпечення належного інформування населення на окупованих територіях. Бо:

  • будь-які інструментальні можливості України щодо впливу на населення окупованого Донбасу є обмеженими;
  • реальна реінтеграція тимчасово окупованих територій (та «повернення» населення) можлива лише після їх звільнення;
  • припинити конфлікт на Донбасі можливо лише за умови, якщо цього хотітиме вище політичне керівництво Російської Федерації.

Слід зазначити, що початок реального «повернення населення» напряму залежить від того, наскільки сильно тиснутимуть на керівництво Росії союзники України (насамперед США та країни ЄС) з метою змусити його «піти з Донбасу» і наскільки швидко Кремль знайде вигідні для нього пояснення своєму народові, чому Росія виходить з Донбасу. Водночас, цілком зрозуміло, що доволі туманні перспективи звільнення ОРДЛО матимуть негативний вплив на активність і результати України в царині реінтеграції. Є значний ризик того, що зусилля з боку органів влади матимуть переважно імітаційний та формально-бюрократичний характер. З-поміж іншого й через значний брак бюджетних коштів.

Також варто окремо підкреслити, що «компромісні варіанти» звільнення Донбасу (за умови входження ОРДЛО до України на особливих умовах, федералізації України тощо) є надзвичайно згубними для країни. Тому є лише один прийнятний з погляду збереження євроатлантичної України варіант реінтеграції Донбасу – його повне та безумовне звільнення Росією без будь-яких «ускладнень», що обмежуватимуть суверенітет України.

Слід тверезо та об’єктивно оцінювати серйозність та глибину процесів, що відбуваються на окупованих територіях. Якщо говорити коротко, то під впливом російської пропаганди на ґрунті пострадянської ностальгії відбулося зрощування сепаратистських міфологем з ідеологемами «русского мира». І ці культурно-ідеологічні гібриди з року в рік окупації дедалі глибше вкорінюються у свідомість тамтешнього населення.

Довідково:

  Наприклад, у пропаганді ОРДЛО повсякчас ставиться акцент на історичному походженні (спадкоємності) донбаських «республік» від Донецько-Криворізької республіки початку ХХ ст. Водночас підкреслюється факт, що другою столицею ДКР у 1918 р. був Луганськ. Також у пропаганді ОРДЛО стверджується, що договірною умовою входження й перебування ДКР у складі Радянської України нібито було обов’язкове перебування останньої в єдиній союзній державі з РРФСР. Для легітимізації сепаратистських ідей наводять аргумент, що в правовому сенсі цей договір нібито втратив чинність із моменту розпаду СРСР і проголошення Акту про незалежність України в 1991 р. Тому Донбас нібито має «законні підстави» для виходу з України. А той факт, що на референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України проголосувало понад 83% населення Донецької й Луганської областей, повністю ігнорується.

  Окрім цього, підручники в ОРДЛО «зачищені» від будь-якої згадки про Україну. Курс «Історія України» замінено на курс «История Донецького края» та курс «История Отечества», які утверджують особливість Донбасу, його окремішність від України та нерозривність зв’язку з історією Росії.

Важливо правильно вживати слова. Можна багато говорити про «реінтеграцію» та «примирення» й попри це ні на крок не наблизитись до розв’язання проблеми. Загалом, серед освічених та патріотично налаштованих українців домінує думка, що передовсім слід говорити про деокупацію, а не про реінтеграцію. Тоді й питання «повернення» населення Донбасу має розглядатися під іншим кутом. У такому разі обговорюватимуться не багато в чому штучні (й такі, що накидаються Росією) питання амністії та побудови правильної комунікації із сепаратистами. Дискусії точитимуться навколо менш конфліктних та непримиренних питань. Наприклад, щодо варіантів адміністративного/громадянського покарання колабораціоністів, чи особливостей реабілітаційної/виховної роботи із цивільним населенням, що пройшло через окупацію.

Якщо бути щирим і відповідальним, то матриця ефективної реінтеграції населення Донбасу має складатися з деяких елементів, що відрізняються від того, що (зазвичай у мирних умовах) у західних демократіях заведено вважати канонами ліберальних цінностей та стандартами толерантності. Проте, ситуацію, що склалася на Донбасі, стандартними методами та ліберальними підходами не вирішити. «Загравання» з населенням, яке «заблукало у часі» та звикло зважати  лише на силу, яка є для нього найпершим атрибутом влади – це шлях у нікуди. До того ж, така політика не знайде схвального відгуку в українському суспільстві, переважна більшість якого або жадає «миру через перемогу» (понад 33%), або ж згодна на відокремлення окупованих територій (понад 25%).

Отже, така матриця:

– по-перше, має передбачати кропітку роботу з критично нелояльним до України місцевим населенням. Причому, засоби повинні бути якнайрізноманітнішими, без застосування прямого насилля, але з достатньо жорстким «стимулюванням». Усі, хто є свідомим прихильником «русского мира» (та не вчинив злочинів), мають отримати можливість для безперешкодного виїзду до Росії. Ті, що залишаться, мають чітко усвідомлювати, що в разі розпалювання сепаратистських настроїв вони будуть відповідати перед Законом України – країни, на території якої вони СВІДОМО залишились і планують проживати надалі. Невід’ємними мають стати перманентні соціологічні дослідження, що допоможуть мати більш точну картину.

– по-друге, повинна містити набір заходів, що передбачатимуть роботу зі зміцнення української ідентичності та ідеологічного настрою населення, що свідомо залишиться на території України та не скористається своїм правом безперешкодного виїзду до Росії, адже наша головна боротьба зараз – це боротьба за серця і за розум громадян України, що проживають на окупованих територіях. Проте, ці заходи в жодному разі НЕ мають проводитися з урахуванням «культурних особливостей» сьогоднішнього місцевого населення, які без стимулювання з боку російської пропаганди багато в чому є штучними та нежиттєздатними.  А головне – ці «особливості» є несумісними з українськими (та євроатлантичними) цінностями.

– по-третє, має демонструвати населенню звільненого Донбасу позитивні й реальні перспективи подальшого розвитку регіону. Початком таких перетворень на краще може стати розробка й імплементація унікальної, добре продуманої концепції  створення нової економіки та соціальної інфраструктури регіону. В першу чергу, необхідно буде визначити, яка саме галузь/галузі виробництва може стати прийнятною, провідною та найбільш прибутковою для регіону; чи слід відновлювати та розвивати те, що залишилось від місцевих феодалів і олігархів часів Януковича, або повністю економічно переорієнтувати регіон; як і де шукати інвестиції для відновлення виробничої інфраструктури регіону.

Тільки таким чином, без штучного нав’язування «ірландського сценарію» примирення та небезпеки «інтоксикації» здорового тіла України, питання реінтеграції Донбасу («повернення» його населення) можна вирішити відносно швидко та безболісно.

Ключове питання реінтеграції – це безпека. Хто принесе безпеку, той і зможе претендувати на лояльність місцевого населення. Показовою ситуація є на деокупованих територіях, де переважають сепаратистські настрої і абсолютне неприйняття української влади та ідеології. Та слід зазначити, що люди орієнтовані на те, щоб вести діалог з українською владою. «Очікування Путіна на танках» не є альтернативою, це маргінальний тренд. Мешканцям Донбасу можуть не подобатись ЗСУ чи Бандера, але саме Україна принесла стабільність. Тому спостерігаємо на підконтрольних територіях стриману лояльність місцевого населення. Отже, можна цілком підставно припустити, що те ж саме буде спостерігатись і щодо поведінки населення нині окупованих територій.

Одна з проблем, яку можна й потрібно поступово вирішувати вже сьогодні – це пошук/формування суб’єкта діалогу, адже в теперішньому окупованому Донбасі не існує суб’єкту діалогу для дискусій про реінтеграцію. Так звана «влада республік» не визнається Україною та міжнародною спільнотою. Умов для проведення виборів, які відповідали б стандартам ОБСЄ, немає. Населення ОРДЛО – не суб’єктне. А навіть якби воно мало якісь форми самоорганізації, воно все одно не змогло б вступити в діалог, бо це для нього небезпечно.

Як робочу гіпотезу можна розглядати формування суб’єктів діалогу з об’єднань переселенців, «земляцтв», громадських організацій, які мали історію роботи на Донбасі до окупації.

На жаль, влада України не може зараз публічно та відкрито висвітлювати певні речі та впроваджувати якісь нестандартні рішення, так як це може ускладнити переговорний процес, спричинити невдоволення певного кола надто «чутливих» партнерів та союзників України, зрештою, зумовити нові хвилі «обурення» з боку Росії. Та такі рішення, принаймні на рівні концептів, вже сьогодні мають розроблювати команди фахівців та громадських активістів.   Питання, чи готові міжнародні партнери (або хоча б перевірені часом друзі) України до фінансування такої активності, а згодом і до підтримки «неординарних» підходів?!

01054, Україна, Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, б.27

Тел.: +38 (044) 486-4566

e-mail: energypeace.ngo@gmail.com

Close Menu